Над прірвою в житі

18.11.2007
Korrespondent.net от 18 ноября 2007 года
 

 

http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1257

Сергей Жадан

Потрапив нещодавно до одного приватного ліцею. Знаходиться він на передмістях Харкова, посеред наукового містечка, що було збудоване для «технічної інтелігенції», з усіма наслідками, що звідси витікають: НІІ, оборонка, конструкторські бюро, секретні лабораторії та інший науково-технічний потенціал, котрий накрився разом із Союзом. Сам ліцей розташований у колишньому дитячому садочку. Мені він відразу сподобався відсутністю євроремонту та зовнішнім виглядом ліцеїстів — жодних тобі «бордових піджаків», жодних понтів із мобілами та охоронцями на шкільному ганку. Натомість, зі стін звисають старі шпалери, а на самих стінах висять, в якості декору, драні джинси та інші ніштяки. Одним словом, в такому навчальному закладі справді хочеться навчатись. По-друге, здивував не стільки зовнішній вигляд тих, хто тут навчається та навчає, скільки їхні «внутрішні світи та горизонти»: вони цікавляться літературою, плюс пишуть самі, більше того — будуть у себе в ліцеї невеликий театр! Це мене вразило найбільше — навколо ржавіли розібрані ракетні шахти колишніх військових частин, дев’ятиповерхівки, збудовані для «технічної інтелігенції», густо обступались куркульським приватним сектором, сам садочок стояв за якихось двісті метрів від прірви, за якою в осінніх сутінках видно було заметений снігами українсько-російський кордон, а вони сиділи і розповідали про свій театр, про те, як добудують його і будуть робити там літературні вечори та театральні постановки. А головне — їм, здається, там подобалось, у їхньому ліцеї, над їхньою прірвою, посеред розваленої «оборонки». Подобалось, навіть попри відсутність бордових піджаків та євроремонту. Ось у таких ситуаціях, кожного разу стає боязко за дітей, в таких ситуаціях кожного разу думаєш — ну, добре, зараз вони читають книги, грають у шкільному театрі, не паряться особливо з приводу бабла та шмоток, їм усім по п’ятнадцять-шістнадцять років і це прекрасно. Але завтра почнеться їхнє доросле життя і нічого, крім перших обломів, воно їм не принесе. А разом із першими обломами прийде й сувора «правда жизні», згідно з якою з усіх книжок найважливішою є чекова, і в театри краще ходити на презентації з фуршетами, та й джинси — одяг зручний, проте дешевий і неструйовий. Але поки що вони будують свій театр над самою прірвою, і навіть не замислюються над тим, куди поділись усі ті люди, для яких будувалось це наукове містечко, вся ця «технічна інтелігенція», куди вона здиміла, а головне — хто заселився до їхніх квартир? І ніхто не розповість їм, що люди, які водили своїх дітей до садочка, в якому тепер знаходиться їхній ліцей, у більшості своїй не витримали, зламались і виїхали з цієї країни, залишивши напризволяще і дитячі садочки, і військові частини, і оборонку, і саму країну. Вони, очевидно, нічого не чули про «утечку мозгов», про масовий від’їзд людей, котрі за інших — гірших — обставин могли бути їхніми батьками, забезпечивши їм навчання в ліцеях зовсім інших країн. Вони про це не чули, і слава богу. Існує два, найбільш невдячних заняття: засуджувати тих, хто не витримав, і закликати інших триматись. Кожен сам вибирає, на оборону якої країни йому працювати. Але ось я познайомився з цими дивними людьми і мені чомусь хочеться їм ще і ще раз говорити: ви головне тримайтеся, добре? Тому що коли ви зламаєтесь, після вас може нікого більше й не бути. Тому що коли ви перестанете читати, писати просто не буде для кого. Тому, врешті-решт, що коли ви всі поїдете, у вашому театрі ніколи не буде аншлагу.