Територія «Жуків»

21.11.2012

Газета «Україна молода» N171 от 15 ноября 2012 года

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2176/164/77505/

Лариса САЛІМОНОВИЧ

Один iз наймолодший театрів Харкова, що оселився на околиці міста, збирає аншлаги і «прорубує вікно в Європу»

Ідея створити театр у селищі Жуковського (по-народному просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий харківський житловий масив, а з іншого — починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць­ невеликого камерного залу, де господарі нерідко змушені виставляти і ряд приставних стільців. Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках» (а за сумісництвом — ще й актори) — кажуть, що в реалізації найфантастичніших ідей їм допомагає неймовірний збіг обставин.

«Щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»

О.Т.: — Починалося ж усе просто. Наша донька Настя напросилася вчитися до приватної гімназії «Очаг», розташованої в цій місцевості. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і поступово в уяві почав вимальовуватися театральний зал. Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші, — адже витратити кошти на маленький, нікому не відомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, немає жодного бізнесового сенсу.

Д.Т.: — Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас перед очима був приклад московського «Театру на Південному Заході» та пітерського «Дім на Троїцькому полі», які створювалися на околицях мегаполісів, починали працювати переважно з непрофесійними акторами, але користувалися неймовірною популярністю. Ми так і міркували собі: було б на що подивитися — тоді і глядач буде.

О.Т.: — За всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Зал на 40 глядачів, але, як правило, їх набирається до півсотні. Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати, і вистава буквально затягує в себе глядача.

- У вас у репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що, здавалося б, нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Євгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?

О.Т.: — Вистави поки що я жодного разу не вибирала, скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми…

- І тоді все йде як по маслу?

О.Т.: — Ой ні. Взяти хоча б We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для фестивалю «Французька весна». Це писалося, перекладалося на французьку і ставилося одночасно всього за півтора місяця. Частина акторів грала без знання французької, заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом… А потім була частина друга: ми зробили цю виставу російською мовою, показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «Срібну маску».

- Пам’ятаю, з таким самим авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль iз групою волонтерів з різних країн.

О.Т.: — Сценарій про життя безхатченків написав Діма. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже без слів.

Д.Т.: — У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені і вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою командою. Коли в Криму прощалися, стояв такий плач, що просто жах!

«Театральне вікно до Європи»

- Завдяки «Театру на Жуках» Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах.

О.Т.: — Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди порадили не пропустити поляків, мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, отримали дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, стояли в програмі в один і той самий час. Ми не встигали до них навіть на останні 10 хвилин. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.

Д.Т.: — А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу «Дванадцята ніч» Шекспіра у Чехії на руїнах старовинного замку Хартенберг. Тоді й з’явилася ідея провести міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». До нас також приєдналися французи. Ось так народився однойменний з чеським палацом фестиваль. Три країни, три абсолютно різні школи. Ми жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою, провели вже три фестивалі. Цього року на «Хартенберг» приїздили театри з семи країн.

- Дмитре, ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект…

Д.Т.: — При театрі виникло літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар iз Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба», і запропонував «дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…

ВНИМАНИЕ!

ПОЛНАЯ ВЕРСИЯ ИНТЕРВЬЮ

(публикуется с согласия автора)

Територія «Жуків»

Лариса Салімонович, Харків

Один з наймолодший театрів Харкова створює вистави, на які глядач їде з інших міст та країн, та реалізує неймовірні міжнародні проекти, то «прорубаючи» вікно до Європи, то зміцнюючи українсько-російську дружбу

Ідея створити театр на окраїні міста, в селищі Жуковського (у народі просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий житловий масив, а з іншого вже починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць невеликого камерного залу, в якому господарі нерідко змушені виставляти ще й ряд приставних стільців. Свій успіх Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках», які нерідко виходять на сцену ще і в якості акторів, — пояснюють не інакше як дивом. Збіг обставин, який раз за разом допомагає в реалізації самих фантастичних ідей, породжує це відчуття дійсного дива, яке завжди поряд.

«Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»

- Олю, Дімо, аби наважитися створити театр у такому місці та повірити в його майбутню затребуваність, треба бути трішечки диваком або по-хорошому божевільним. У вас це вийшло, і за п’ять років існування «Жуків» у цьому вже встигли переконатися навіть найбільш прискіпливі театрали Харкова. Виходить, мрії дійсно збуваються?

О.Т.: Ми всі з дитинства — юності носимо в собі якісь нереалізовані ідеї. Тому як тільки з’являється найменша можливість і якщо при цьому не забракне сміливості, ми беремо і щось робимо. Іноді сміливості не вистачає…Але нам пощастило — ми змогли. Для нас це — не божевілля, а дійсно життя і те, що ми дуже любимо і заради чого, насправді, багато чим жертвуємо.

Починалося ж все дуже просто. Наша донька Настя свого часу напросилася вчитися саме до приватної гімназії «Очаг», де дуже тепла, дружня обстановка. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді просто таки жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і так поступово у моїй уяві почав вимальовуватися театральний зал. Це коли ти завершеними картинками бачиш, що тут може бути. Тоді ми звернулися до директора Євгена Медреша з пропозицією створити театр із залою-трансформером, якою можна вертіти на всі боки. Він послухав і відповів: «А давайте». Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші. Це їм було ні до чого, адже витратити кошти на маленький, нікому невідомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, який до всього ще й розташований на окраїні міста, немає жодного бізнесового сенсу.

Д.Т. Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас завжди перед очима був приклад московського «Театруна Південному Заході» («Театр на Юго-Западе» — рос.) та пітерського «Дім на Троїцькому полі». Вони теж створювалися на окраїнах великих мегаполісів і починали працювати переважно з непрофесійними акторами. Але ж на їхні вистави приїжджали люди зі всієї Москви й всього Пітера, міст, де існує дуже насичене театральне середовище. Та що там: з інших міст їхали, щоб подивитися ці вистави. Ми так і міркували собі: було б, на що подивитися, тоді і глядач буде. В кінці кінців, нам допоміг наш друг Геннадій Хмельницький, який у юності сам займався театром. Я пишаюся цим партнерством и цією дружбою, він, насправді, неймовірна людина… До речі, сьогодні і до нас вже їдуть з інших міст, навіть з тієї ж Москви.

О.Т. Насправді, у нас за всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Це теж дивовижно.  Зал щоправда маленький: прийшло 40 чоловік, — і він вже повний. Але, як правило, набирається до півсотні. Я завжди сварюся з цього приводу, тому що хочу, аби кожному було зручно — у нас й без того не бархатні м’які сидіння, буває і душно, і холодно. Але ж, мабуть, щось особливе є тут в атмосфері невеличкого приміщення, коли все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати и де вистава буквально затягує в себе глядача. Гадаю, тут люди шукають чогось такого, чого не можуть отримати в інших, великих театрах. Душевності, щирості… І ми раді тут бачити кожного. Буває, хтось подзвонить: «Ми запізнюємося, бо не знаємо, як вас знайти». Тоді ми можемо навіть трошечки затримати початок.

- У вас в репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що здавалося нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Єгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?

О.Т. Вистави поки що я жодного разу не вибирала,скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми… І кожного разу потім обставини складаються так, що в потрібний час з’являються потрібні люди. Тобто, якщо не маємо складу на спектакль, якимось дивом раптом заповнюються ці прогалини.

- Яка постановка була найскладнішою?

О.Т. Напевно, We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для дніпропетровського фестивалю «Французька весна». Це водночас писалося, перекладалося на французьку і ставилося, і все це зайняло десь півтора місяці. За цей час ми тричі відмовлялися від цієї роботи в силу різних причин. Більш того, частина акторів грали без знання французької мови, і заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Якщо хтось би глянув на це усе стороннім поглядом, напевно подумав би, що тут зібралися божевільні. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом. Але якби було б інакше, то взагалі не було б нічого. І, слава Богу, вдалася ця робота.

Д.Т. Так, а потім була частина друга, коли ми зробили цю ж виставу вже російською мовою з наполовину іншим складом десь за пару тижнів, відразу ж показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «срібну маску».

- Незнання мови і часовий цейтнот для «Театру на Жуках», схоже,  не є великою проблемою. Пам’ятаю, з таким же авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль з групою волонтерів з різних країн. Це, без сумніву, певний рекорд.

Д.Т. Так, ми час від часу вдаємося до таких експериментів, перш за все, над собою: чи зможемо, чи ні? Насправді, робити найцікавіше те, що на перший погляд здається неможливим, фантастичним. Кожний такий іспит значно просуває вперед.

О.Т. В тій волонтерській виставі кожен грав на своїй мові. Сценарій про життя безхатченків написав Діма, точніше, буквально намалював його. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже і без слів.

Д.Т. У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені, з різним менталітетом, різними мовами, що взагалі вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою дружньою командою. Коли треба було в Криму прощатися, стояв такий плач і рев, що просто жах!

О.Т. Це й справді було жахливо. Усі навколо радіють, тиснуть один одному руки і раптом така картина: біля автобуса стоїть в обнімку купка людей і, не промовивши жодного слова, буквально ридають.  Я заходжу до салону, на очах сльози, а водій запитує: «Це що, ваші?» «Угу», — киваю. «А чому ревуть, ніби на все життя прощаються?». «Так, на все життя», — кажу, і сама в рев.

- А що вас так поріднило?

О.Т. Робота. Ніщо так не ріднить людей, як по-справжньому цікава робота. Перевірено власним досвідом.

Проект «Театральне вікно до Європи»

- Дякуючи «Театру на Жуках», Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Як вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер-класи в харківському та київському мистецьких вузах? Як на мене, вам вдалося щось просто неймовірне.

О.Т. Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди нам порадили не пропустити поляків. Мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер-клас, це дійсно були дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, поставили в програмі в один і той же час. Ми зрозуміли, що не встигаємо до них навіть на останні 10 хвилин. І все ж  пішли. А там з’ясувалося, що ціла купа людей зібралася, які за різних обставин не змогли потрапити на виставу. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.

Д.Т. А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу (ми якраз випустили тоді «Дванадцяту ніч» Шекспіра) у Чехії на розвалинах старовинного замку. В тому місці вона якось працювала з волонтерами, і була знайома з людьми, що відновлюють замок. Зіграти виставу — це можна, звісно, але ж не зовсім цікаво. І з’явилася ідея провести такий собі міні-фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». Ще до нас приєдналися французи, і ось так народився міжнародний фестиваль «Хартенберг», по назві чеського замку. Коли ми проаналізували те, що вийшло в результаті, то зрозуміли — це фантастика! Три країни, три абсолютно різні школи. І у кожного з’явилася можливість доторкнутися до зовсім іншої системи акторської підготовки. Ми увесь час жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім все настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою провели вже три фестивалі. Цього року «Хартенберг» був особливо багатолюдним: приїхали театри з семи країн. Програма фестудуже насичена і зараз нагадує коктейль «три в одному». По-перше, один за одним проводяться майстер-класи, акторські тренінги. По-друге, учасники показують свої постановки. По-третє, ми разом прямо на фестивалі створюємо спільну роботу.

-  Мені здається, що в Україні навряд чи знайдеться ще один театр, який також зумів організувати міжнародний фестиваль за кордоном.

Д.Т. Ми намагаємося витискати максимум з тих можливостей, які десь бодай трішки прочиняються перед нами. Досить багато їздимо і все найкраще, що там бачимо, намагаємося «тягнути у дім». Так народився проект під назвою «Театральне вікно до Європи». Ідея в чому? У Харкові, та і в Україні в цілому дуже небагато хто знайомий з європейським театром. Це як два окремих світи. І нам дуже хочеться привозити й показувати те, що нас самих зачепило, перш за все — інші школи. Не тому, що вони кращі, а тому, що просто інші. Ми хочемо, щоб люди розширювали свій світогляд і мали можливість познайомитися зі зразками європейського театру. У нас вже побував вищезгаданий «Крик», а також «Брама», ці проекти ми змогли втілити за підтримки Польського Інституту в Україні. Окрім вистав, вони проводили майстер-класи для студентів. Правда, спочатку нашу пропозицію у театральних вузах сприйняли досить стримано. Мовляв, чому можуть навчити іноземні недержавні театри? Але ця проблема вирішилася вже на майстер-класі Марека Косьцюлека з «Крику»: студенти вщент заповнили аудиторію, а потім влаштували йому справжню овацію.

З Даніелем Яцевічем із «Брами» (він на наше прохання проводив майстер-класи не лише у Харкові, а й Києві), сталася схожа історія. Харківські студенти у нього просто закохалися, ходили за ним всюди, а потім на його запрошення ще й до Польщі поїхали, навчалися тижнів зо два. Пізніше самі запросили Даніеля до Харкова на фестиваль «Курбалесія» і разом  поставили вуличний спектакль «Дон Кіхот». Тепер у нас є задумка привезти в Україну акторів Жіля Совестраі Марка Жаке з Франції, які проводять чудові акторські заняття з комедії Дель Арте, а Жіль ще й сам майструє маски. Прийняти їх вже погодилися, крім Харкова, Київ, Миколаїв та Івано-Франківськ. Сподіваємося, що цю ініціативу підтримає Французький Інститут в Україні.

- Неймовірно. Але ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект?

Д.Т. Так, насправді, ви перші, хто про це дізнається. Тут при театрі свого часу виникло дуже сильне літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати власний альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар з Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба». Йому у нас надзвичайно сподобалося, і він запропонував«дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба-Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних…